Перший проскурівський фонтан

Найстарішому Хмельницькому фонтану понад 90 років. Але як фонтан він уже давно не використовується. Його засипали землею і зробили там клумбу. Перший фонтан у Проскурові (колишня назва міста Хмельницького) побудували у теперішньому парку імені Івана Франка наприкінці 1930-тих років ХХ століття. Його автор – Ізраїль Коренбліт, скульптор, художник і архітектор, який доклався до побудови багатьох будинків Проскурова тих років. Фонтан, про який піде мова далі – одне з перших його творінь, що прикрасило місто.

За словами провідного наукового співробітника Хмельницького обласного краєзнавчого музею Сергія Єсюніна, до 1930-х років у тодішньому Проскурові фонтанів не будували, адже в місті майже зовсім не було парків.

“У Проскурові до 30-х років минулого століття не було традиції будувати фонтани. І це, в принципі, можна зрозуміти. У 19-му столітті у місті не було ніякової паркової території, де зазвичай будують фонтани. Перший парк, він мав назву міський сад, був урочисто відкритий в 1902 році. Це теперішній сквер імені Т.Г Шевченка”, – каже Сергій Єсюнін.

Найстаріший фонтан Хмельницького, каже краєзнавець, знаходиться у парку імені Франка. Він був побудований у 30-х роках.

«Цей фонтан став першим фонтаном Проскурова. Є стара фотографія, датована 1939 роком. На ній можна побачити, що дійсно в центрі парка стоїть фонтан. Але до цього часу від нього збереглася лише чаша, яка зараз використовується , як клумба», – продовжує розповідь Сергій Єсюнін.

Фото з колекції Л. Западенко

Це унікальне фото, адже пізніше (схоже, що після війни) фонтан перебудували, замість тварин там з’явилися фігури дітей. А потім від фонтана лишилася тільки чаша.

Ось що пише про створення фонтану син скульптора – Емануїл Коренбліт у своїй книзі “Жорстокий вік” (далі – переклад з російської):

“…Висока влада незабаром розібралася, що у місті немає фонтану. Ні маленького, ні великого, ні в центрі, ні на околиці. А який поважний обласний центр може претендувати на представництво без подібної архітектурної перлини? У Кам’янці був, у Вінниці є, а у Проскурові – ні! Та хто тут, зрештою, керівник? Подати сюди Тяпкіна-Ляпкіна! І терміново було оголошено конкурс на найкращий проект фонтану, гідний прикрасити новосілля нового начальства.
У конкурсі взяли участь багато архітектурних майстерень, у тому числі Києва. Ризикнув зійти на Олімп і наш тато. Боже, як він працював! Скільки варіантів було викинуто в кошик, скільки нічних годин недоспано – адже від основної роботи його ніхто не звільняв. І слід було вкластися у відведений час, а його залишилося обмаль; виконати всю безліч архітектурних, конструкторських, сантехнічних, кошторисних та інших допоміжних робіт не десятками рук – про “голови” і згадувати не будемо – а все одному, одному, одному! Треба було дуже вірити у свій успіх, щоб ось так, стрімголов кинути себе в рабство. В умовах побудови соціалізму, що для простих людей означало “Бери більше – кидай далі!”, він не бачив іншого, більш цивілізованого – у всіх сенсах – шляху виходу зі своєю творчістю до людей.

І батько переміг! Але це ще не все: він узявся не лише побудувати, а й виліпити всіх задіяних у композиції фонтану звірів, бо не міг перевірити своє дітище, яке виношував безсонними ночами.

Такий мій тато. Дивлячись на нього з боку – навіть закоханими очима – не подумаєш, що в такій невибагливій і зовні непомітній людині так багато закладено.
[…]
У Проскурові два старовинні парки. Один – у центрі міста. У тридцяті роки його потіснили новозведений кінотеатр і розчищена перед ним від зелених насаджень площа. На ній, використавши знятий з чиєїсь іменитої могили мармуровий постамент, встановили пам’ятник Вождеві світового пролетаріату і періодично перед освяченими новою владою святами зводилася трибуна для прийому військових парадів та демонстрацій народної довготерпимості. Для “блага” саме цього народу було вирубано майже третину вікових дерев, посаджених ще за часів Пушкіна та Достоєвського.

Другий парк, що також стикався з вулицею Олександрівською, розташувався на півдорозі до залізничного вокзалу, поблизу військових казарм.

Затиснутий з обох боків центральною вулицею та залізничним насипом, він – рівнобедреним трикутником – упирався своєю вершиною у залізничний переїзд, за яким починалися перші привокзальні споруди. Примітний він був своєю лісовою недоглянутістю, непрохідним чагарником уздовж підніжжя залізничного насипу і розташованого біля його “підстави”, через провулок, міською лазнею: що, разом, вирішувало певні проблеми військового командування.

Ось тут, біля входу в парк, і розпочато спорудження фонтану, на відстані всього одного кварталу – центральною вулицею – від апартаментів УДБ НКВС, Обкому ВКП/б/ і Штабу військового округу. Чим, мабуть, і керувалися при виборі місця: звідки не везти високопоставлених візитерів – з вокзалу чи місцевого аеропорту, а зриме досягнення нової влади, що наочно підтверджує, що всі дороги ведуть до комунізму, не обминути. Так що, як не крути, а євреї “справді” у всьому винні! І насамперед – мій батько, як ніхто інший створив видимість наочного просування нашого міста до світлого майбутнього.

І тато ліпив, не знаючи жодної хвилини відпочинку, залишаючи сирий напівтемний підвал, на віки просочений запахом прілої картоплі, далеко за північ, лише після прибуття до місця творчого творення самого “капітана”. Спочатку у виробництво було запущено величезну жабу, яка, після виготовлення гіпсової форми, була відлита у кількох примірниках. Важко передати той жах, який я відчув, уперше побачивши тих сидячих на задніх лапах і готових до стрибка тварюк! І поки їх не вивезли, я заходив до підвалу лише вдвох із нашою дворнягою Білкою. Не виключено, що саме тому я і сьогодні обходжу їх стороною, навіть якщо вони розміром у сірникову коробку.

Із козлом Білка освоїлася швидше. Підібгавши між ніг пухнастий білий хвіст і пружно відштовхуючись від земляної статі всіма чотирма лапами, вона обгавкала козла з усіх боків, поступово зближуючи дистанцію. Нарешті зважилася і, обережно наблизившись, ретельно обнюхала небаченого звіра у життєво важливому місці. Потім заспокоїлася. Батько спостерігав за Білкою і посміхався – що не кажіть, а все-таки визнання.

Незабаром жаби зручно розмістилися на парапеті чаші фонтану і, проковтнувши водопровідну трубу, почали викидати з розкритої пащі струмені води в центр басейну, на безстрашного красеня-козла, що стрибнув на своїх гострих ніжках на безладно накинуту купу валунів. Фонтан став визначною пам’яткою міського пейзажу, і в багатьох звітах про виконану роботу фігурував у рубриці “Наші досягнення”. До його вологої прохолоди приходили пенсіонери, мами з дітьми та закохані. І коли хтось поруч говорив – “Зустрічаємося біля фонтану…” – я розумів, що йдеться про творіння рук мого батька, про його творчу удачу в масштабі невеликого провінційного містечка, в якому лише кілька людей знали про його безсонні ночі і рабську працю.

Бігав і я не раз до фонтану Олександрівською, не звертаючи, по суті, майже через все місто, за порцією нових, незвіданих до того часу, почуттів і вражень, через багато років дізнавшись, що людство назвало подібний стан естетичною насолодою. Дивився на нерухомо застиглих жаб, дивувався своєму боягузтву в недавньому минулому, і радів, бачачи щасливі обличчя дітей. Разом з тим, я відчував прикрість, усвідомлюючи, що ніхто з людей, які прийшли сюди, не знає людину, яка принесла їм радість”.

За матеріалами Віртуального музею міста Хмельницького та Суспільне Хмельницький