Лабораторія алхіміка та воскресіння селян із мертвих: чим відоме одне із сіл на Хмельниччині
Ця публікація з’явилася як логічне продовження великого історичного екскурсу, присвяченого знаменитому подільському містику, масону та ілюмінату Тадеушу Грабянці. Цей персонаж залишив чималий слід у світовій історії, і саме його Адам Міцкевич колись називав фундатором польського месіанства. Село Остапківці, розташоване у долині річки Смотрич на Кам’янеччині, зберігає чимало таємниць, на дослідження яких дослідникам знадобиться, напевно, не один рік.
Пропонуємо великий репортаж, присвячений цьому надзвичайно цікавому поселенню. Стаття днями вийшла у виданні «Kurier Galicyjski» (№21, 2023 р.) польською мовою. Пропонуємо її українську версію.
У своїй вкритій таємницями діяльності Грабянка часто ховався за різними псевдонімами. Впродовж тривалого часу навіть помилково вважалося, що «граф Каліостро» – один із «нікнеймів» пана Тадеуша. Насправді «Каліостро» – то зовсім інша людина. Грабянка ж найбільше представлявся як граф Остап – на честь своєї головної резиденції в селі Остапківці, що в сучасній Городоцькій громаді Хмельницької обл.
Довідка від «Україна Інкогніта»
Найбільша частина буремного життя Тадеуша Грабянки повязана з Авіньйоном (Франція). Штаб-квартира ілюмінатів розташовувалася в містечку Бедарриді (14 км від самого Авіньйону) в замку адепта братства, багатого землевласника маркіза де Вокроза, який подарував його ілюмінатам в 1786 р. Місце свого проживання члени товариства назвали «Горою Фавор», а замок – «Temple du Mont Thabor» («Храм на горі Фавор»). Тут бачимо прямий посил до гори Фавор, на якій відбулося преображення Ісуса перед апостолами (Євангелії від Матвія 17:1-9). Замок став головною штаб-квартирою та базою авіньйонських ілюмінатів.
Замок той стоїть і сьогодні. Він навіть зберіг назву «Mont Thabor». Впродовж ХІХ століття тут була станція поштових диліжансів та вантажних фур, де міняли коней. У 1881 році маєток придбав Фріц Штагелін, який приїхав зі Швейцарії, та організував тут виноробню. Замок належить родині Штагелін і сьогодні, а вино марки «Château Mont Thabor» користується заслуженою популярністю у світі. Такий от дивний спадок Ілюмінатів Авіньйону та Грабянки, що дійшов нашого часу, але вже у пляшках.
***
Коли очільник відділу культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міськради Олег Федоров запропонував організувати поїздку до Остапківців, автор цих рядків, звісно, не відмовився. Подивитися на село, де колись працювала алхімічна лабораторія уславленого ілюміната, і де він, якщо вірити словам найближчого поплічника абата Дома Пернеті, навіть примудрився воскрешати селян із мертвих, дійсно кортіло. Були сподівання (як виявилися, не даремні), що поталанить знайти хоч якісь сліди палацу родини Грабянок та його нащадків. Сам палац буремні пореволюційні роки не пережив.
Розташоване в мальовничій долині Смотрича село Остапківці відоме принаймні від XV ст. Можливо навіть XIV ст. Колись посеред нього височів один із замків магнатів Гербуртів. Пізніше, через шлюб Сюзанни Гербут, Остапківці відійшли Стадніцьким як посаг. А через шлюб Терези Стадніцької з Тадеушом Грабянкою – Грабянкам. Тоді ж замок, який на той час вже не мав жодного оборонного значення, подружжя перебудувало на більш комфортний палац. Причому укріплення розібрали не повністю – частину замку вбудували у нову споруду. Вірогідно це зробили з міркування як економії коштів, так і для історичного зв’язку із предками. Зокрема головна зала палацу, яка отримала назву «Кам’яна», залишалася ще від часів гербуртівського замку.
Про виникнення назви «Остапківці» ще десь півстоліття тому записали пречудову легенду. Вірогідно вона з’явилася вже десь після Другої світової війни. Хто її придумав, – невідомо, але перед літературним та драматичним хистом автора шедевра варто шанобливо зняти капелюха. У ній маємо і героїчний епос, і пристрасне кохання, і неабияку драму.
Неподалік Остапківців посеред лісу можна побачити величезне давнє городище. Аж три кільця потужних валів – то не жарт. Розташоване воно на межі урочищ «Камлай» і «Хандюк». Колись це укріплення контролювало стратегічний «соляний шлях», що поєднував солеварні Коломиї з Київщиною.
Легенда про виникнення топоніма Остапківці пов’язана із залишками давнього укріплення і назвами урочищ. Головні дійові особи турецькі – хани Хан-Лай (Камлай) та Хан-Дюк. Наведемо лише фабулу без подробиць:
Після загарбання османами Поділля на кручі над Смотричем два турецькі хани Хан-Дюк і Хан-Лай облаштували собі замок. Хтиві турки не лише грабували й вирізали нещасних подолян, але забирали на розвагу всіх гарних дівчат, яких по тому жорстоко вбивали. Врешті хани викрали наречену місцевого коваля Остапа. Парубок наруги не стерпів, перекував коси, серпи та плуги на шаблі та списи, зібрав ватагу місцевих хлопів, повбивав нахаб і зруйнував замок. Наречену Остап, як і має бути, врятував і жили вони довго та щасливо…
Сусіднє ж село на честь героїчного коваля назвали Остапківцями.
Насправді жоден хан, тим паче – «турецький» (у турків ханів взагалі не було) і поруч не пробігав. Походження топонімів абсолютно банальне й ретельно задокументоване в історичних документах. Зокрема, в інвентарному опису маєтку удови Тадеуша Грабянки Терези Стадніцької від 1811 року читаємо: «В маєтку є два водяних млини, один із яких знаходиться в оренді селянина Камлая».
З «Хан-Дюком» – подібна історія. Насправді топонім від початку звучав як Кандюк, тобто син Кандида (є таке призабуте церковнослов’янське ім’я). Останній теж був орендарем млина.
Жили собі селяни, нащадки їх ханами зробили… Чого тільки в світі не буває!
Саме ж городище ні до татар, ні до турків стосунку немає. Існувало воно в X-XIII століттях і, найімовірніше, було знищене військом Данила Галицького під час його походу на Болохівські землі. Назва ж Остапківці, зауважимо, відома задовго до окупації турками Поділля.
Від палацу Грабянок-Залеських у наші дні не залишилося й сліду. Хотілося знайти принаймні хоча б рештки фундаментів. В подібних випадках вони, бува, прослідковуються в землі. Але ні, – революційні селяни колись добре постаралися, знищуючи свідоцтва «темного минулого». За місцевими переказами, десь в останні роки існування СРСР під час земляних робіт нібито знайшли «панські» льохи. Але їх одразу ж засипали. Де саме це сталося, вже й ніхто не пам’ятає.
Замість величного палацу постав чималий тваринницький комплекс. Вірогідно, каміння зі знищеного палацу пішло на будівництво корівників. Останні, втім, вже років зо двадцять стоять пусткою. Зустрілося лише кілька корів, які мирно випасалися посеред сумної пам’ятки колгоспного минулого.
Як виглядав палац за часів Грабянки, можна побачити на портреті його дружини Терези Стадніцької, написаної на її замовлення у 1819 році відомим польським художником Йозефом Пічманом у подарунок для її сина Еразма. Пані Тереза зображена на тлі свого палацу, який добре видно за її спиною. Художник писав картину не з натури, а зробив дещо доповнену копію із більш раннього траурного портрета пані Терези (від нього збереглися лише поганенька фотокопія), зробленого після передчасної смерті її доньки Анни (1772-1796). Оригінал, ймовірно, зник, коли селяни під час революції громили та грабували палац.
Портрет сьогодні зберігається в польському містечку Лів у музеї історичної зброї. Будинок, де розташований музей, колись звели коштом Тадеуша Грабянки, який тоді був старостою лівським.
Анна Грабянка, зауважимо, була досить цікавою особою. У віці 7 років її посвятили в адепти братства ілюмінатів (обряд провів її батько) та віддали на виховання такому собі «абату» Дому Пернеті та його співмешканці – мадам Мілі Бручії. За пророцтвом та вказівкою «Неба», яке керувало усіма діями ілюмінатів, виховання мало тривати 7 років, аби потому дівчина стала «Матір’ю нового народу, дочкою його сили і творцем його слави».
Три роки потому Тереза Грабянка дитину забрала. Саме ця історія примусового розлучення стала приводом для фактичного розриву її шлюбу з Тадеушем Грабянкою (юридично це так і не було закріплено).
Анна померла у віці 24 років, і цю передчасну смерть нащадки містика вважали наслідком прокляття, що впало на родину за езотеричні забавки предка.
Пізніше, у другій половині ХІХ століття палац суттєво перебудували. Він втратив башти і барокові риси. Копію світлини із «новим» палацом автору подарувала директорка Остапківецького будинку культури пані Світлана Волошина, яка люб’язно погодилася виконувати роль гіда селом.
Дещо залишилося від «панського» припалацового парку. Але саме «дещо» – з десяток старих дерев. Інші – відносно молоді.
Повністю уцілів лише довжелезний мурований паркан, що колись охоплював по периметру величезну садибу. Зважаючи на величезні брили, використані для його спорудження, можна припустити, що як будматеріали колись використали каміння із замку Гербуртів.
Єдине ж нагадування про красу знищеного родинного гнізда графа Остапа поталанило знайти біля старого будинку місцевого священика, що пізніше використовувався як початкова школа. Після руйнування палацу хтось, не позбавлений почуття прекрасного, притягнув сюди невеличкі колони і пристосував для того, аби навішати ворота. Сумна така реліквія… Судячи зі специфічних пошкоджень, раніше вони виконували роль стовпчиків-відбійників для коліс карет та бричок у розкішній колись брамі палацового комплексу.
Найцікавішою архітектурною пам’яткою села виявилася храм св. Миколая (1857). Від більшості сільських храмів цього куточка Поділля він відрізняється досить цікавою архітектурою у стилі класицизму. Що абсолютно нетипово для сільських православний церков. А от для костелів – навпаки. Божий дім постав коштом Мартіни Грабянки-Залеської – онуки Тадеуша Грабянки. Вірогідно вона ж затвердила проект, більш наближений до римо-католицького костелу. На жаль, за комуністів, коли церкву використовували з госпадарською метою, вона втратила головну баню та дзвіницю зі шпилем, а пізніше селяни вкрили її стіни ще й цементною «шубою».
Храм жінка поставила на знак спокути вищезгаданих гріхів діда.
Зі спадщини нащадків Грабянки уцілів і старий водяний млин. Точна дата його побудови невідома, але, судячи із низки архітектурних деталей, це середина ХІХ століття. Тобто млин з’явився за господарювання тут Мартіни Грабянки-Залеської. Місцеві теж стверджують, що постав він практично одночасно із церквою св. Миколая.
Коли електроенергія коштувала копійки, млин перевели на електричний привід. Коли ж у дев’яностих роках минулого століття ціна на кіловати зросла на порядки, його закрили. Наразі це мальовничі руїни серед хащів.
Поруч з млином – красивий ставок. Навіть з лебедями. Селяни розповідають, коли після революції пані Залеська тікала із села, то втопила тут у величезних шкіряних мішках багатства, які не мала змоги забрати – столове срібло, золоті таці. Подейкують, що десь чи не за часів Брєжнєва якась французька фірма пропонувала безплатно розчистити всі ставки в окрузі, але за умови, що все знайдене в мулі дістанеться їм. Іноземцям, звісно відмовили. Тоді ж колгосп сам розчистив ставок, але нічого, крім викинутих у воду порожніх пляшок та іржавих консервних бляшанок, там не знайшли. Легенда насправді класична та еталонна: про утоплені в ставку чи болоті «панські скарби» та хитрих іноземних скарбошукачів автор чув разів зо п’ять в різних куточках України…
Були певні сподівання щось знайти на цвинтарі. Де могили нащадків Грабянки – в історичній літературі не згадується. Не виключено, що хтось міг бути похований і в Остапківцях. На жаль, місцевий цвинтар виявився відносно «молодим» – найдавніше зі знайдених поховань датувалося 1882 роком. До того ж, як пояснив Олег Федоров, римо-католиків колись ховали в сусідньому містечку Кузьмин.
Зате на цвинтарі поталанило знайти унікальні для сільських некрополів України надгробки у вигляді скульптурних зображень небіжчиків. Всі вони датуються проміжком від 1933 по 1938 рік. Як з’ясувалося, це робота місцевого скульптора-самоука на ім’я Тодор. Чоловік прожив десь до 1980-х років і, кажуть, що у нього увесь двір був заставлений його ж роботами. Інших подробиць про цього сільського самородка поки встановити не поталанило.
Що здивувало – ніхто із місцевих про Грабянку нічого не знає. Взагалі! Навіть саме прізвище більшість почули від автора цих рядків. Згадують поміщицю Залеську. А людину, завдяки якій про Остапківці знають в усьому світі – ні…
За матеріалом Поділля News
Автор: Дмитро Полюхович