(Українська) Будівля Проскурівського повітового казначейства
Колись в самому центрі Хмельницького — на перехресті Кам’янецької та Подільської (колишньої Купецької) вулиць, на місці, де сьогодні знаходиться магазин «Книжковий світ», розміщувалась одна з найстарших кам’яних будівель тодішнього Проскурова. Одноповерхова споруда, яка служила Проскурівським повітовим казначейством до наших днів, на жаль, не збереглась. На початку XX століття для казначейства побудували нову будівлю.
Будинок з баштою добре описав син скульптора, художника і архітектора Ізраїля Коренбліта – Емануїл Коренбліт, який жив у ньому у 1930-тих роках (далі – переклад уривка з російської мови):
“Щоб не збитися зі шляху, проскочивши стратегічне перехрестя між Києвом і Парижем, на даху нашого будинку, з кута повороту, встановлений видимий здалеку орієнтир – ажурна вежа зі шпилем, що обрисом мало чим відрізнялася від шпиля на будівлі Адміралтейства в Петрограді. Хіба що – без позолоти і втричі коротше…
Про існування вежі я знав задовго до того, як побачив її на власні очі – по іржавих водяних плямах на стелі у великій кімнаті, і діалогу батьків, що періодично повторюється:
– Так зроби що-небудь!.. – починала розмову мама, простягаючи руки до стелі.
– А що можна зробити, якщо вежу не дозволяють чіпати? Залили скрізь гудроном, але покрівля, що проржавіла, протікає…
…Ставши старшим, я не раз бував на даху і, чіпляючись руками за гребені покрівельних з’єднань, на колінах сповзав до кутової вежі. Але навіть глянути в її основу із зовнішнього боку було неможливо, через відсутність огорожі – єдине, за що можна було вхопитися, падаючи з висоти не менш ніж десять метрів, був іржавий лоток, який навряд чи витримав подібне випробування на міцність…
…
Відбувалися війни, революції, а будинок продовжував жити своїми турботами і потихеньку розростався. З торця, вздовж вулиці Олександрівська, до нього примкнула одноповерхова капітальна прибудова, площа якої, мабуть, цілком влаштовувала всі покоління власників нашого будинку. Перебуваючи поруч, вони стежили за своєчасним поточним ремонтом будівлі, стягували плату з орендарів приміщень по першому поверху і квартиронаймачів – по другому. Плюс до того – мали додатковий заробіток від аптеки, розміщеної в тій же прибудові. Люди робили свій чесний бізнес і отриманий «навар», судячи з усього, вкладали в розширення будинку. Звідси виникає одвічне єврейське питання: «Кому від цього було погано?..». Так якісь розумники створили чергову революцію, будинок експропріювали, господарів – немолоду, невеличкого зросту подружжя – «потіснили» і, на площі, що звільнилася в прибудові, розмістили… домоуправління! І по-хазяйськи займатися поточним ремонтом будівлі стало нікому…
Кілька разів, у малому віці, я удостоювався честі бути запрошеним відвідати житло колишніх господарів. Ініціативу проявляла «господиня» будинку – тендітна і біла, як лунь, старенька. Я не відмовлявся від запрошень, але, незважаючи на ніжне поводження, був насторожі: хіба мало що можна очікувати від буржуїв! Через вузький коридор, що наскрізь перетинав прибудову і, тим самим – з’єднував вулицю Олександрівську з внутрішнім двором, вона приводила мене в невелику кімнату, суцільно заставлену старовинними меблями. Чи то – єдине віконце було невеликих розмірів, чи то темне забарвлення меблів додавало сутінку, але, через нестачу світла, я щоразу почувався незатишно і, не встигнувши увійти, поспішав опинитися на вулиці.
З початком війни я втратив їх з поля зору і, зі зрозумілих міркувань, сумніваюся, щоб вони – задерши штани – побігли слідом за відступаючими «совєтами». Навіть у старості вони були дуже дружні і ввічливі один з одним. І в братській могилі, впевнений, постаралися опинитися поруч…
…Їхньою долею, скільки пам’ятається, ніхто після війни не цікавився. І назвати їхні імена немає жодної можливості. Єдине, що знаю – вони були фармацевтами і до кінця днів своїх боролися з людськими недугами.”
За публікацією Віртуального музею міста Хмельницького