Кінотеатр “Модерн”: історія втраченого ілюзіону
Початок ХХ століття – період активного розвитку кінематографа по всій Європі. Не була виключенням і територія України. На Поділлі, наприклад, перша згадка про кіносеанс для унтерофіцерів та членів їх сімей датується 1907 роком. Всього за рік (у 1908 році) демонстрація кінематографа була однією із розважальних програм для розважальних вечорів. Саме така тенденція дала поштовх для будівництва перших ілюзіонів на Поділлі. Один із найяскравіших прикладів втрачених кінотеатрів міста –кінотеатр “Модерн”. кінотеатр мо
У 1889 р. купецька родина Маранців придбала земельну ділянку на розі вул. Олександрівської та Аптекарської та у 1907 р. побудувала двоповерховий прибутковий будинок (власність була записана на купчиху Розалію Маранц). У 1910 р. цей будинок успадкувала її донька – Августина Маранц, але вже наступного року продала його міщанину Овшію Тульчинському. У 1910 р.на першому поверсі будинку проскурівський підприємець Йосип Штейншлегер відкрив найкращий у місті кінотеатр, або як тоді говорили, ілюзіон, розповідають в Управлінні культури і туризму.
Взагалі, перший у Проскурові ілюзіон з’явився в 1908 р. на вул. Кам’янецькій. Згодом у місті з’явилися нові кінематографічні заклади — у 1909 р. відкрився ще один ілюзіон, а через рік-два відчинили двері комфортабельні кінотеатри “Оаза” і “Модерн”. Перший належав С. Оксману і знаходився в приміщенні нинішнього монотеатра “Кут”, а другий заснував вище згаданий Й. Штейншлегер – у будинку на Олександрівській (нині Проскурівській, 18). Саме “Модерн” став найкращим серед ілюзіонів Проскурова.
Розкішно оформлений кінотеатр створював особливу атмосферу, яка завжди приносила задоволення відвідувачам. Перше приємне враження на гостей справляли масивні дерев’яні двері з декоративним різьбленням. Такий витвір мистецтва й досі нагадує місцевому населенню про культурну цінність місцевості. Внутрішнє оздоблення кінотеатру було також високого рівня. Прогулянка просторим нижнім залом дивувала художнім оздобленням стін, великими дзеркалами, навіть плитка на підлозі мала приємні відтінки та візерунки. Ці всі деталі “налаштовували” глядача отримувати задоволення від перегляду нової кінокартини, пише khmelnytskyi-trend.in.ua.
Зал для перегляду фільму також оформлений був дорого. Перше, на що звертали увагу глядачі – це яскраві оксамитові штори і завіса. Сам екран теж мав значно більші розміри, ніж в першому міському кінотеатрі.
Кінотеатр “Модерн” повністю відповідав своїй гучній назві. 200 глядачів одночасно могли дивитися фільм. При цьому, облаштований кінозал був таким чином, що можна було зручно розмістити як місця за невелику плату, так і більш привілейовані місця. Перші ряди були популярними у населення з невеликими статками, адже 5 рядів лавок були найдешевшими. Наступні за ними – м’які стільці. А найкращими місцями для переглядів вважали бокові, адже там розташували крісла та навіть дивани.
Ще однією втіхою для відвідувачів господар кінотеатру вважав відкритий у кінотеатрі буфет з найкращими напоями та частуванням. Відвідувати такий заклад любили як місцеві жителі, так і глядачі з сусідніх міст та регіонів.
Історичні записи про кінотеатр “Модерн” розповідають, що сам власник настільки любив свій кінотеатр, що жодного разу не пропускав сеанс. У нього навіть було облаштоване власне глядацьке місце.
Цікавий факт, щоб отримати дозвіл на показ фільму для школярів та студентів, його спершу переглядав спеціально уповноважений інспектор, який і виносив рішення. Доля показу повністю залежала від професійної думки такого тогочасного “критика”. Молоді шанувальники кіно могли насолодитися в “Модерні” цікавими кадрами затверджених кінострічок.
У 1921 р. радянська влада націоналізувала кінотеатр, але одразу зіткнулася з проблемою – кого призначити директором? Фахівців то не було. Перебравши багато кандидатур, запропонували цю посаду авторитетному і досвідченому… Йосипу Штейншлегеру. От такий вийшов курйоз – “колишній” власник “Модерну” став директором свого ж кінотеатру. У 1926 р. “буржуазну” назву змінили на нову – “Зірка комунізму”. Під таким ім’ям кінотеатр проіснував усього два роки, і рішенням міської влади був об’єднаний з “Кіно ім. Леніна” (колишня “Оаза”). Від того дня будинок перейшов у розпорядження інших установ.