Спротив радянському режиму в Тарноруді у 1930-х роках

Тарноруда (поблизу Волочиська у Хмельницькому районі), містечко на прикордонній території СРСР, у 1930-х роках став епіцентром протистояння між радянською ідеологією колективізації та традиційним укладом життя. Ця боротьба, насичена трагічними подіями та репресіями, підкреслює жорсткість радянської системи і водночас показує силу громади в прагненні до автономії. Через постаті партійних діячів, як-от Іван Ковальський, Петро Римчак і Михайло Янчіс, ця історія розкриває внутрішні суперечності тоталітарного режиму.

Початок боротьби: впровадження колективізації

1932 рік став переломним для Тарноруду, коли секретар місцевого партосередку Іван Ковальський розпочав активне впровадження політики колективізації. Ковальський діяв у рамках партійних директив, але його методи викликали гострий спротив серед жителів Тарноруди. Місцеве населення, яке століттями орієнтувалося на приватне господарство та самозабезпечення, відмовлялося вступати до колгоспів, приховувало зерно та саботувало рішення партійного апарату.

Важливим аспектом цього спротиву була згуртованість громад через сильні неформальні зв’язки. Саме ці зв’язки забезпечували координацію акцій спротиву, зокрема приховування врожаю та організацію нічних перевезень зерна до сусідніх сіл.

У 1933 році ситуація в Тарноруді загострилася. Іван Ковальський, прагнучи продемонструвати успішність виконання планів, почав застосовувати репресивні заходи. Він санкціонував арешти селян, звинувачених у саботажі, та розпорядився конфіскувати приховане зерно. Його найближчий соратник Петро Римчак, завідувач поштового відділення, став виконавцем цих заходів. Водночас Ковальський приховував свої дії від районного партійного комітету, що свідчить про його усвідомлення надмірності застосовуваних методів.

На липневому пленумі 1933 року Волочиський райпартком виключив Ковальського з партії за «грубі порушення революційної законності». Цей епізод демонструє, як радянська система, одночасно репресуючи селян, прагнула зберегти контроль над партійною бюрократією.

Постать Михайла Янчіса: між репресіями та людяністю

Політика колективізації, спрямована на вилучення зерна, безпосередньо призвела до трагедії Голодомору 1932–1933 років, який став справжнім геноцидом українського селянства. Для Тарноруду, як і для багатьох інших сіл, це означало втрату основних засобів до існування. Зерно конфісковувалося до останнього, а селянам залишалося лише мінімум для виживання, а інколи навіть цього не вистачало.

Попри загрозу смертної кари за приховування врожаю, громада Тарноруду організовувала таємне перевезення зерна до сусідніх сіл, зберігаючи його для власних потреб і потреб інших громад.

Михайло Янчіс, заворг в Тарноруді у 1934 році, став суперечливою фігурою у цих подіях. Його критикували за «лівакуваті» перегини, але він також намагався пом’якшити тиск на селян. Янчіс впроваджував адміністративні методи, які нагадували часи військового комунізму, проте його людяність і прагнення до компромісу вирізняли його серед інших партійних функціонерів.

На листопадових партійних зборах 1934 року Янчіс отримав суворе стягнення, що, однак, не зменшило його авторитету серед місцевих жителів. Він залишився символом прагнення знайти баланс між партійними вимогами та потребами громади.

Попри жорсткий тиск радянської влади, селяни Тарноруду продовжували чинити опір. У січні 1934 року громада організувала масову акцію зі збереження врожаю, таємно перевозячи зерно до сусідніх сіл. Ця подія дозволила багатьом уникнути голоду під час Голодомору.

Селяни також активно підтримували репресованих. Після виключення та арешту з партії шести кандидатів у 1933 році громада подала численні скарги до Волочиського райпарткому. У березні 1934 року частину рішень було переглянуто і звільнено, що підкреслює здатність громади впливати на ситуацію навіть за умов тоталітарного режиму.

Репресії та контроль

Політика радянської влади в Тарноруді була жорстокою та нещадною. Арешти, конфіскації майна, фізичні покарання та переслідування стали повсякденними інструментами придушення спротиву.

Зокрема, Петро Римчак, після викриття своїх дій, сам став об’єктом розслідування. У 1935 році його справа була передана до контрольної комісії. На пленумі Волочиського райпарткому влітку того ж року підкреслювалося, що будь-який спротив буде вважатися злочином проти революції.

Історія Тарноруду в 1930-х роках є яскравим прикладом боротьби громади за автономію в умовах репресивної системи. Постаті Івана Ковальського, Петра Римчака та Михайла Янчіса ілюструють, як радянська влада одночасно намагалася придушити спротив селян і зберегти контроль над власними функціонерами.

Попри жорстокість режиму, сила громади та здатність до опору залишилися непохитними, демонструючи прагнення людей до свободи та збереження традиційного способу життя. Ці події є важливим уроком про небезпеку тоталітарних систем та силу людського духу в умовах утисків.

За матеріалами Тарнорудського історичного товариства