Замки і палаци Хмельниччини. Меджибізька фортеця: чужа навіть для своїх
Українах Європи вже давно оцінили економічний ефект від розвитку туризму. В Україні ж громади, які мешкають поблизу замків та палаців, до кінця не усвідомлюють перспектив, що відкриває «історичне сусідство».
У Меджибожі, попри наявність розкішної фортеці, абсолютно відсутня туристична інфраструктура. У містечку немає жодного готелю, затишної кав’ярні чи елементарно громадського туалету. Ми побачили лише один готель на трасі у селі Требухівці, поблизу Меджибожа, що має повну монополію на втомлених туристів. Але більшість відвідувачів фортеці у містечку не затримуються: зупиняються у Хмельницькому або у Кам’янці-Подільському. Директор Державного історико-культурного заповідника «Межибіж» Олег Погорілець сподівається на відбудову містечка та розвиток його інфраструктури.
Мені б хотілось, щоб центральна вулиця набула вигляду, який вона мала 300-400 років тому. Тут могли б розміщуватись тематичні кав’ярні, історична аптека, шевська майстерня. Туристи могли б скуштувати коржик, випечені у старих єврейських формах, або придбати краплі Бешта, що допомагають від багатьох недуг, – мріє Олег Погорілець.
На його думку, це могло б врятувати Меджибіж та залучити набагато більше туристів.
На зустрічах з об’єднаною громадою ми презентували великий проект ревалоризації Меджибожа – переосмислення його цінності як туристичного містечка. Проект був розроблений у Харківському національному університеті будівництва та архітектури. Але з кожним роком шансів зреалізувати його все менше і менше, – розповідає Ігор Западенко, заступник директора Державного історико-культурного заповідника «Межибіж» з наукової роботи.
За його словами, багато з пам’яткових об’єктів Меджибожа ніде не стоїть на балансі, тож їхня подальша доля невідома.
Ми б хотіли взяти ці пам’ятки архітектури на баланс заповідника, адже у містечку ними ніхто не займається. Наприклад, у костелі, який знаходиться поруч з селищною радою, влаштували сміттєзвалище. Волонтери вивезли 20 машин сміття, а місцевим до того байдуже, – каже Олег Погорілець.
Під час спільних круглих столів, на яких розглядалась, зокрема, і роль громади у розвитку туризму в Меджибожі, нас запевняли, що певні кроки будуть зроблені. Але про що говорити, якщо цього року на розвиток туризму у бюджеті об’єднаної територіальної громади не закладено нічого. Пообіцяли, що за результатами півріччя, можливо, щось таки виділять. Але це нонсенс – планувати роботу у розпал туристичного сезону, – каже Ігор Западенко.
9 років тому кількість відвідувачів замку становила 12 тисяч у рік, упродовж 2017 року Меджибізьку фортецю відвідало вже 47 тисяч туристів.
47 тисяч – це замало, – амбітно заявляє Западенко. – Ось чому ми так переймаємось розвитком туризму, адже відсутність дій у цьому напрямку стримує й розвиток заповідника. Без зв’язків із об’єднаною громадою, без розвитку інфраструктури, говорити про це марно.
Голова Меджибізької об’єднаної територіальної громади Михайло Демків визнає, що цьогоріч на розвиток туризму в бюджеті не було закладено жодної копійки.
Складно фінансувати та поповнювати бюджет від туризму, адже всі кошти з фортеці йдуть у державну скарбницю, готелі майже не сплачують туристичний збір. Це викликає навіть апатію. До прикладу, великі готелі на території ОТГ сплачують у бюджет громади 300-400 грн в рік турзбору. Це ж нереально, на що ж вони тоді живуть, якщо у них немає туристів? Така ж з ситуація з євреями. Ніхто не хоче реєструватися та платити податки, – скаржиться Михайло Демків.
Все ж, за його словами, ОТГ планує розвивати туризм в регіоні.
Можливо, наступного року вдасться залучити кошти на розвиток туристичної галузі. Це ще не «крапка», – запевняє голова тергромади.
Проте є й позитив. Після 7 років постійних звернень та поневірянь, а у 2014 році прогнозованого падіння бічної стіни палацу – пам’ятки архітектури XVI століття, – гроші на протиаварійні та консерваційні роботи, а також реставрацію «Межибіжу» все ж таки виділили. Проект вартістю 63 мільйони гривень розрахований до 2020 року. Про його реалізацію свідчать масштабні роботи на території фортеці.
Коли ми говоримо про залучення різних верств населення до пам’яток, варто згадати і про сусідство об’єктів, що належать до різних історичних періодів та цивілізаційних світоглядів. Навчитись співіснувати один з одним та мінімізувати конфлікти – одне із завдання, над яким ще доводиться працювати. Всі знають, що центр хасидизму в Україні знаходиться в Умані, у той час як засновник цього руху Баал-Шем-Тов (1698-1760 рр.) прожив свої останні 20 років та був похований саме в Меджибожі.
Для представників цього містичного відгалуження юдаїзму Меджибіж – важливе місце паломництва. Воно легко могло б зрівнятись із Уманню, єдина проблема – недостатня кількість місць для поселення паломників. Саме тому у Меджибожі активно ведуться будівельні роботи. Чи матиме від цього зиск громада, поки що залишається питанням.
Для решти ж відвідувачів найбільшу цінність представляє Меджибізька фортеця – велична цитадель на березі Південного Бугу. Знайти спільні точки дотику – одне із завдань, яке вирішують у заповіднику. Наприклад, тут діє спеціальна експозиція, присвячена перебуванню євреїв у Меджибожі. Її окрасою є книга «Орах Хаїм» («Спосіб життя»), надрукована 1818 року в Меджибожі. Працівники заповідника нещодавно викупили її на аукціоні.
Ще одна історія про повагу до історичної спадщини, ба навіть чужої, пов’язана зі старим єврейським кладовищем. Колишній директор Меджибізького регіонального історико-етнографічного музею-фортеці Мирослав Пінчак буквально врятував від знищення єврейські мацеви – надгробні плити. У радянські часи місцеві жителі залюбки використовували їх для господарських потреб. Тоді науковець зробив детальний план мацев, переніс їх на територію фортеці та мріяв спорудити лапідарій. Спершу, коли євреї повернулись у Меджибіж і побачили свої мацеви біля костелу на території фортеці, виник мало не міжнародний скандал. Але коли з’ясувалося, що таким чином мацеви були врятовані, конфлікт було вичерпано.
Джерело vdalo.info