(Українська) Які унікальні пам’ятки приховує Городок на Хмельниччині
Капличка-мавзолей фінансиста Миколи Виноградського (1823-1877), яку можна побачити на старому православному цвинтарі Городка Хмельниччині – пам’ятка, яка заслуговує на гонорове визначення «унікальна». При чому, принаймні, тричі.
По-перше – каплиці-гробівці для Хмельницької області пам’ятки вкрай нечасті. Це у сусідній Тернопільщині такі на кожному другому цвинтарі. По-друге – подібні усипальниці більш властиві для римо-католицьких (польських) поховань, а не для православних. І, найголовніше, – це єдина в Городку давня пам’ятка архітектури, що має пряме відношення до всесвітньою відомого мікробіолога Сергія Миколайовича Виноградського.
Довідково
Для тих, хто не дуже цікавиться наукою нагадаємо: саме Сергій Виноградський ще у 1887 р. відкрив процес хемосинтезу, за рахунок якого деякі види бактерій отримують енергію (до цього вчені знали лише фотосинтез). Наступного 1898 р. він вперше виділив азотфіксуючі мікроорганізми. Про хемосинтез і азотфіксуючі бактерії згадується у шкільній програмі з біології, тож якщо читач не дуже сильно прогулював уроки, – мав би про це чути. Як і кожна розумна людина Сергій Виноградський чудово розумів, який «новий світ» несуть російські більшовики, тож коли з’ясувалося, що червоне безумство усерйоз і надовго одразу ж перебрався до Франції під крильце свого доброго друга та колеги Луї Пастера, де очолив одне із відділень знаменитого інституту Пастера. До свого улюбленого Городка, який до самої смерті Сергій Миколайович вважав «Загубленим Раєм» вчений повернувся лише 2012 року. Правда вже у вигляді пам’ятника.
Ініціатором його встановлення (він ж і все профінансував) став доктор медичних наук, професор та знаний бізнесмен Микола Гуменюк, який є родом з Городоцького краю. Автори пам’ятника – заслужений скульптор України Микола Обезюк та архітектор Микола Босенко. Пан Гуменюк щиро вважає Сергія Виноградського своїм Учителем і таким чином вшанував його пам’ять.
***
Учений Сергій Виноградський успадкував Городок і землі в його околицях після смерті батька. Він ж і поставив на його могилі згаданий вище мавзолей. Останнє засвідчує не лише синівську любов, але й естетичні вподобання геніального вченого. Споруда, зауважимо, яскраво засвідчує, – замовник мав не аби який художній смак і почуття міри. Що й не дивно, все ж аристократ, а не якийсь купчина. Ще б пак. Досить згадати, що його мати – Наталія Скоропадська, була з поважного роду який дав Україні одразу двох гетьманів: Івана Скоропадського та очільника Української держави у 1918 році гетьмана Павла Скоропадського.
Не виключено, що Сергій Виноградський зводив мавзолей у якості родової усипальниці де і сам планував колись знайти вічний спокій.
Мавзолей постав у найпрестижнішій ділянці некрополя – біля дерев’яної цвинтарної каплички. Згодом поруч було поховано Олену Тихоцьку – тещу знаменитого вченого.
З іменем Сергія Виноградського можна пов’язати і чисельні та дуже цікаві надгробки на могилах співробітників «Товариства цукрових заводів «Городок»», головним акціонером якого був вчений.
Капличка до нашого часу не дійшла. Її розібрали десь у шістдесятих роках минулого століття (чи п’ятдесятих? Але це не є важливим). Залишилася лише основа із чималих блоків вапняку.
Вірогідно під тією великою капличкою теж були якісь крипти з похованнями. Ще наприкінці 1970-х та самому початку 1980-х добре проглядалася верхівка облицьованого червоною цеглою засипаного землею проходу у льохи.
Дуже незвичний надгробок на могилі співробітника Товариства. Вірогідно похований був з німців-лютеран. Але Зірка Давида тут виглядає дуже несподівано… Вірогідно, що коли знищили дерев’яну каплицю хтось спокусився на цінності, які гіпотетично могли бути у труні досить багатого пана. Автор цих рядків добре пам’ятає так-сяк засипану яму посеред долівки мавзолею (не виключено що під ним має бути підземна крипта).
Занедбаний мавзолей простояв серед хащів до межі вісімдесятих-дев’яностих років, аж поки поруч не постали зводити храм святого Онуфрія. Тоді ж на мурованій основі знищеної совітами дерев’яної цвинтарної каплиці нашвидкоруч поставили тимчасовий храм. Майже одночасно спробували дати лад і мавзолею на похованні батька ученого. На його основі постала капличка Св. Миколая.
Визначення «спробували» вжито не даремно. Споруда дійсно виглядає більш-менш доглянутою, але казати, що їй повернуто первісний вигляд буде величезним перебільшенням. Зокрема на барабані, що увінчує мавзолей чомусь втулили кам’яного хреста із розп’яттям, «позиченого» із якоїсь старої могили. Скляні двері на білому пластиковому каркасі, взагалі виглядають жахливо і недоречно.
Автор цих рядків один із небагатьох старожилів Городка, який пам’ятає як мавзолей виглядав від початку. Це одні із яскравих спогадів мого дитинства, які навіки врізалися у пам’ять.
Щосуботи всі поважні жителі нашого містечка ходили на «Великий Базар». Це був і шопінг, і «вихід у люди». Для найменших це була ще й нагода отримати солодкого карамельного півника на паличці та глиняного свищика у вигляді все тієї ж пташки (а як поталанить, то і коника).
Дорога до торжища проходила через зарослий кущами старий цвинтар. З кущів стирчали похмурі хрести і було страшно. Малий я чіплявся за руку мами чи бабусі і з острахом озирався: «раптом вилізе Бабай!». Біля каплички, зауважимо, була якась галявина, тому там було сонячно. Добре пам’ятаю цибульку наверху із залізним похиленим хрестом. Іржава бляха, яка її вкривала, місцями вже відлетіла і назовні стирчали дерев’яні ребра каркасу. На тих ребрах рядочками сиділи горобці і голосно цвірінькали. Їх там було десятки. Враховуючи що позаду виглядала суха трава, – очевидно у тій цибулині був якийсь горобиний гуртожиток. Минуло вже понад півстоліття, але іржава цибулина із повилізалими назовні ребрами та горобиним вереском так і зберігається у пам’яті як яскравий кольоровий слайд.
Цибулина остаточно розвалилася десь перед 1973 роком. Принаймні станом на 1974 р. (перші літні шкільні канікули автора) її уламки вже валялися на землі поруч із давно виламаними дерев’яними дверима.
Доля дуже красивого кованого залізного хреста, що увінчував мавзолей теж трагічна. Він довго стояв притуленим до стіни гробівця. Десь в середині 1980-х, автор (на той час вже студент) побачив, як школярі тягнули того хреста в брухт. Старші люди пам’ятають, що кожен совіцький школяр мав норму на здачу брухту та макулатури. Артефакт був зі скандалом конфіскований і перенесений до сараю. На вулиці тоді вже буяла «пєрєстройка», «ґласность» та, навіть, починався розгул дємократії. В Городку йшли розмови про будівництво нової церкви. От на це будівництво і планувалося передати реліквію.
На жаль, хрестові тому таки судилося бути переплавленим. В сараї крім вугілля, дров та такого-сякого реманенту (лопата, сокира, іржава пилка) нічого цінного не було, тому він практично ніколи не зачинявся на замок. Як виявилося дарма. Один із сусідів виніс все (навіть старі ковзани) і того хреста на додаток.
Дивує, чому реставрацією унікальної архітектурної та історичної пам’ятки Городка досі ніхто так й не стурбувався. Це при тому, що проект назвати хоч трішки дорогим дуже складно. Власне, потрібно лише аби архітектор склав проект на ту втрачену цибулину і хреста, аби ці елементи споруди виглядали доречно і гармонійно. З цим завданням без проблем впорається будь який випускник архітектурного факультету. Зробити дерев’яний каркас і обшити його бляхою – теж не проблема (тільки в жодному разі не треба «блєщучого» булату). Викувати нового хреста – це на 2-3 дні роботи для городоцької кузні. Звичайні двостулкові двері зібрані із дошок з художньою оковкою – теж не є чимось складним.
Відреставрувати ж пам’ятку потрібно із низки причин:
– Це найдавніша сакральна споруда міста;
– Це єдина давня художньо і архітектурно вартісна давня споруда Городка, що дійшла до нашого часу без фатальних спотворень;
– Це єдина історична архітектурна пам’ятка Городка, що прямо пов’язана зі всесвітньо відомим земляком Сергієм Виноградським.
Що стосується останнього. Так склалося, що все пов’язане із великим вченим було знищено у пореволюційні роки. Зокрема його будинок, який постав ще наприкінці XVIII ст. за часів тодішніх дідичів містечка магнатів Замойських, у середині 1920-х розібрали на каміння. Конюшня, правда, простояла до кінця 1970-х. Млин, теж до речі XVIII ст., на базі якої вчений хотів запустити ГЕС (навіть обладнання і генератори встиг придбати) дивним чином згорів під час майнових «розборок» 1990-х. Від нього тепер маємо лише залишки стін першого поверху.
Зі спадщини маєтку Виноградських, крім мавзолею, уцілів ще старезний здичавілий парк. Останній колись був приписаний до «алюмінієвого заводу» де відливали ложки-виделки та штампували каструлі для радянського «общєпіту». Виробництво було шкідливим, а парк слугував аби робітники могли там подихати свіжим повітрям під час перерви. Завод «загнувся» десь наприкінці вісімдесятих. Парк з часом здичавів, хоча у тих хащах й досі проглядаються старі алеї та товселезні багатовікові дерева. Навряд чи його складно повернути до первісного паркового стану. Зокрема в Маліївцях палацовий парк графської родини Орловських зі стану «партизанські нетрі» у стан «аристократичний ландшафтний парк» зусиллями волонтерів, які приїздили на толоки чи не з усієї України, вивели усього за кілька років. Парк той, зауважимо, разів у три-чотири більший колишнього парку Замойських-Гейсмарів-Виноградських в Городку. Правда в Маліївцях є незрівнянна Настя Донець, знана на всю країну активістка, яка запалює оточуючих своїми ідеями і ентузіазмом, що той вогнемет. Але Настя займається реальними справами, а не профанацією і показухою. І звісно пустопоржні, без реальних дій, розмови, на тему любові до Маліївців і шанування спадщини Орловських, то не для неї. Це людина конкретних справ, а не тупої профанації заради «понтів» і звітності.
Дуже шкода, що парк, алеями якого колись прогулювався великий вчений у такому сумному стані.
Наостанок хочу зауважити, що впорядкування матеріальної спадщини Сергія Виноградського (мавзолею та парку), то питання не до керівництва міста. Для мерії, та ще в умовах війни, вистачає більш нагальних завдань. Як і у випадку з Малієвцями незле аби це стало справою для небайдужих ентузіастів, кому дійсно, не на пустопорожніх словах, а на ділі, болить доля спадщини нашого великого земляка та турбує вшанування його пам’яті.
Звісно що, все реалізуватися може лише за підтримки меценатів. В Маліївцях, зауважимо, у ролі меценатів виступають всі небайдужі до Малієвецького музею люди. А таких – сотні по усій Україні. Власне вони, за принципом хто скільки може, й фінансують чисельні малієвецькі (і не тільки) проекти… При чому у більшості випадків виділення грошей поєднується із допомогою власною працею на волонтерських толоках. І це дає помітний результат…
Автор – Дмитро Полюхович для “Україна Інкогніта“
Фото
