(Українська) Нечуючий мандрівник з Хмельницького Микола Адамчук свої досягнення присвячує найріднішим людям

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

На рахунку веломандрівника Миколи Адамчука – багато тисяч кілометрів доріг України, Росії, країн Європи.

Усі, хто мандрував, знають, яке то задоволення – побувати там, куди мріяв потрапити,  дізнатися нове про краї, де буваєш. А ще – поділитися враженнями від побаченого, розповісти про пригоди, які неодмінно трапляються, коли мандруєш не день-два чи тиждень, а місяць чи півтора.

Багато людей подорожують часто чи не дуже, по рідному краю чи в заморські краї. Але ця розповідь про незвичайного мандрівника. Микола Степанович Адамчук – голова Хмельницької обласної організації  Українського товариства глухих (УТОГ). Про своє захоплення він не може розповісти так, як це роблять зазвичай люди. Тому про свої мандрівки і пригоди він пише книги, які присвячує батькам і онукам  і які видає власним коштом. Наклади книг з цієї причини невеликі.

Микола Степанович – людина цікава і неординарна, а його досягнення варті того, щоб про них  знали якомога більше людей. Він ставить перед собою мету і досягає її, хоч хай якою вона здається неймовірною.

Як усі дітлахи, у дитинстві Микола  Адамчук катався разом з братом на велосипеді. Щоправда, позичали його у батька, бо свого вони не мали. Батько працював у колгоспі трактористом і купив собі ровера, щоб їздити на роботу. Але деколи хлопцям щастило… Згодом батько змирився з тим, що сини дуже неохоче віддавали йому велосипед і лишив його хлопцям.

Можливо, саме ті незабутні дитячі враження стали причиною уже дорослого захоплення Миколи Степановича – велотуризму.

Ідея обїхати усі районні центри Хмельниччини на велосипеді  з’явилася у Миколи Адамчука давно.

Але спочатку було не до мандрівок: треба було поставити на ноги двох синів. Для цього довелося багато і важко працювати. Та й сам хворів часто. Прочитав у газеті, що клятих болячок можна позбутися, займаючись плаванням, бігом чи катаючись на велосипеді. Плавати не вмів, бігати – нудно. А от велосипед – саме те! Так мрія мандрувати на «велоконикові», як сам називає свого двоколісного друга Микола Степанович, здійснилася після 50 років життя.

Тринадцять років тому, у вересні 2004 року Микола Адамчук здійснив одиночний велопробіг Хмельницькою областю. Рідні дуже хвилювалися, коли вперше вирушав у дорогу. Дружина і боялася, і дивувалася одночасно: як то все буде, а раптом у дорозі станеться щось недобре. Справа в тому, що Микола Степанович майже нічого не чує, йому нелегко спілкуватися без стороннього допомоги.

Та Микола Степанович не звик відмовлятися від задуманого – склав маршрут, зібрався і вирушив у дорогу.  З 8 по 17 вересня він подолав відстань 905 кілометрів і відвідав усі районні центри області. Чоловік планував здійснити свій велосипедний вояж за п’ять днів, однак на той час переоцінив свої можливості і витратив на мандри десять днів. Та, не дивлячись на це, Микола Адамчук вважав тоді, що важке випробування і для тіла, і для духу  витримав гідно. Ночував у добрих людей, у невеликих готелях, у приміщеннях територіальних організацій УТОГ. Харчувався нехитрою їжею. І на усьому шляху відчував теплу підтримку своїх колег і простих людей. Оці звичайні селяни і пригощали дорогою, і допомагали ремонтувати велосипед, коли той ламався.

Під час велопробігу милувався красою подільської природи, згадував цікаві та пам’ятні історії, які пов’язують його і з районними центрами, і з маленькими селами. У деяких районних центрах був вперше, а з деякими Миколу Степановича доля пов’язала ще у дитинстві. Мова про Кам’янець-Подільський, дванадцятий районний центр на маршруті.

Ще далекого 1962 року батьки привезли Миколу до місцевої школи-інтернату для слабочуючих дітей. Через десять років юнак вступив до Київського технікуму легкої промисловості і, закінчивши його, повернувся до Кам’янця на роботу. До Хмельницького переїхав аж у 1995 році, коли був обраний головою Хмельницької облорганізації УТОГ.

Дорогою на  Кам’янець-Подільський серйозно зламався велосипед і його треба було ремонтувати, витрачаючи на це дорогоцінний час. Переночувавши у гуртожитку нечуючих, полагодив веломашину та зустрівся з  колегами. Члени Кам’янець-Подільської ТО УТОГ щиро побажали мандрівникові щасливої дороги. Хотів Микола Степанович зайти у школу-інтернат, де навчався, але часу було обмаль. І знову – дорога…

Особливо Миколі Степановичу запам’ятався сьомий день мандрівки. Проїхавши 615 кілометрів Хмельниччиною, велотурист приїхав у Ново-Ушицьку школу для глухих дітей. Діти з нетерпінням чекали на приїзд Миколи Степановича, а ще більше – на його розповідь про подорож.  Слухали, затамувавши подих, потім багато розпитували. Розповіли, що  у 1995 році благодійник з Німеччини подарував кожній дитині з цієї школи по велосипеду.

Для дітей Микола Степанович Адамчук, якого вони давно знають, є прикладом того, що нічого неможливого немає. Навіть якщо ти не чуєш…

Наступного дня веломандрівник дістався рідних країв – Ярмолинецького району. У дитинстві зі свого села їздив у Ярмолинці за морозивом, яке здавалося найсмачнішим у світі. Коли Микола Степанович вже прямував у рідне село, у Правдівці знову зламався велосипед. Та так, що велосипедист мусив їхати до Хмельницького для того, щоб ремонтувати колесо, бо мандрівку не збирався припиняти. Доки  у веломагазині займалися колесом, Микола Степанович пішов на роботу, щоб дізнатися, як справи. Там зустрів дружину, яка весь час, доки він мандрував, дуже переживала за нього. Колеги захоплено дивилися на свого керівника. Думали, що він уже закінчив подорож.

Назад до Ярмолинець Микола Степанович дістався швидко.

А далі – наважливіший пункт подорожі – батьківська хата у селі Жилинці. Коли побачив рідне село, згадалося дитинство і те, як пішов до першого класу. Тоді він  погано чув і не розумів, про що говорить вчителька. Довелося вчитися у спеціальній школі-інтернаті.

Приїхавши до батьків, вирішив: не говоритиме їм, що подорожує, бо старенькі будуть хвилюватися. Скаже, що просто приїхав навідати.

Та вони вже від когось дізналися про його відчайдушну подорож. Наступного ранку мама не будила Миколу Степановича, бо не хотіла, щоб він їхав далі. Старенька дуже хвилювалася за нього і наївно сподівалася, що він вже нікуди не поїде. Але син був невблаганним, тому мати приготувала смачний сніданок, пригостила сина і разом з батьком провела, присівши на дорогу та побажавши щасливої дороги.

Попереду було ще кілька районних центрів і Хмельницький.

У останній, десятий, день мандрівки, Микола Степанович прокинувся рано, ще затемна.  Планував дістатися Хмельницького під вечір, годині о сімнадцятій. Але повернувся додому раніше. Втомився, хотілося вже простих речей, які починаєш цінувати, коли їх немає: можливості прийняти душ, виспатися у зручному ліжку, смачно поїсти. І головне – щоб були поряд рідні люди, які люблять, розуміють і підтримують.

Десять днів, 905 кілометрів доріг Хмельниччини. Як вважає сам Микола Степанович Адамчук, читати у підручниках, газетах, журналах про історію, природу рідного краю – це одне, а осягнути все це власними відчуттями – зовсім інше. Все розкривається з іншого боку. Історію і географію треба «вивчати» ногами.

У книзі «Мій рідний край» про свою першу велосипедну подорож Микола Адамчук  не просто розповідає про свої враження від мандрівки. Він розповідає багато цікавих історій про міста і села Хмельниччини, робить цікавий екскурс у минуле краю.

Микола Степанович переконаний, що Хмельниччина – земля радісних відкриттів, неповторних мандрівок, край лісовий, гірський, печерний.  Хмельниччина ніби повторює в мініатюрі краєвиди всієї України з її степами, лісами, пагорбами, з її колосистими полями, буряковими плантаціями, квітучими садами і сучасними новобудовами. Незвичний мандрівник  з Хмельницького каже: «Нечуюча людина може все, крім чути!».

Велосипедна подорож Хмельниччиною – перша для Миколи Степановича Адамчука. Потім була мандрівка Україною, під час якої він відвідав усі обласні центри і подолав 4575 кілометрів.

Про це – наступна розповідь.

Алла Самойленко