(Українська) Лісоводи: колгосп “Україна” і палац Раціборовських-Журовських
Лісоводи – село у Городоцькій міській територіальній громаді Хмельницького району. Тут є архітектурна цікавинка, якої за десять років може й не стати. Валиться. Йдеться про напівзруйнований палац Раціборовських-Журовських. Попри це в радянські часи село було знане своїм мільйонером – колгоспом “Україна”.
Головний місцевий self-made man Григорій Ткачук (1918-1989), батрацький син і колишній наймит, невпинним локомотивом тягнув Лісоводи і колгосп «Україна» в комунізм – і в нього майже вийшло. Недарма тепер дивиться бронзовими очима на дорожнє коло біля експалацу піонерів: Чемерівці туди, Городок сюди, до Сатанова ліворуч. Всесоюзної слави Лісоводам було мало: сільськогосподарські виставки Індії, США, Угорщини, Німеччини не обходилися без продукції «України».
Із 1945 р. в цьому куточку Городоччини царював культ праці. Про естетику теж думали, але по-селянському: чисто щоб, побілено, вимито, охайно. Тут і нині катастрофічно чисто (двічі Герой соціалістичної праці був би втішений), хоча дороги биті-перебиті. Охайність – найгірша з українських вад, причина втрати десятків пам’яток архітектури, але зараз ми не про це. Ми про підґрунтя лісоводської слави.
Усе було в соціалістичних Лісоводах: бібліотека і стадіон, будинок піонерів і лікарня, зерносклади і корівники, прохолодні ставки (цілих шість!) і соснові ліси. Дітей з обласного центру на екскурсії привозили – на комунізм в мініатюрі подивитися. Інших туристів не було – не на палац піонерів же їм дивитися, а про інші цікавинки нічого не було відомо.
Важко зрозуміти, як у зразковому господарстві, де щороку в будівництво вкладали мільйон двісті тисяч карбованців, де працювали 15 будівельних бригад, довели до катастрофічного стану найціннішу в історичному плані споруду села – палац Раціборовських-Журовських. Хіба класова ненависть учорашніх батраків перемогла всі раціональні аргументи. Нещасний палац постаралися заховати від сторонніх очей: від траси його ховають сучасніші корпуси аграрного ліцею. Вони взяли немічний палац в облогу і не дають продихнути, вирватися із заклятого кола забуття.
Марцелій Журовський
Те, що будівля хоч якось дотягнула до ХХІ ст., – заслуга не Журовських і не Ткачука, а старшого лейтенанта і командира роти 129-ї танкової бригади, уродженця сусідніх із Кам’янцем Ходорівців Бориса Сугери (1921-1943, пізніше прізвище русифікували як Сугеров). Сирота, який рано втратив обох батьків, у 1937-1939 роках навчався в лісоводській школі колгоспної молоді, а звідти потрапив до Червоної армії. Юнак посмертно став Героєм Радянського Союзу за декілька героїчних боїв у січні-лютому 1943 р. На палаці, котрий слугував у 1930-ті гуртожитком для отієї колгоспної молоді, ще й дошка є меморіальна.
Із 1944 р. принаймні до 1950-х у палаці був спальний корпус сиротинця, де виховували дітей, що втратили батьків у війну. Тут зростав Михайло Савенко (1937-2011), який зводив більшість київських мостів і прекрасну, хоча й сплагіачену з Люксембургу «Стрімку лань» у Кам’янці-Подільському.
Нині палац не слугує нічим. Це руїна із забитими вікнами, ледве живим портиком і з тріщинами на стінах. Всередині не краще.
Іронія селянської долі: старий дуб біля палацу має охайну огорожу – дбають, бережуть. Табличку встановили: «Дуб звичайний, посаджений 1588 р.». Дерево доглянуте, бо його цінність селянам зрозуміла. Цінність архітектури – з цим важче. Набагато. Природу цінувати нас усіх у школі вчили. А палаци?
Колись Лісоводи належали Гербуртам – славетному роду будівельників замків на Галичині та Поділлі. Уродженка Фельштина Сюзанна Гербурт вийшла заміж 1675 р. за Францішка Стадницького. Так маєтність перейшла до цього роду. Потім були ще Ліпинські. Багата наречена Домініка Ліпинська 5 лютого 1758 р. виходить заміж за Войцеха Раціборовського (1 травня 1734 – 4 грудня 1798) гербу Єліта.
Летичівський хорунжий 23-річний Войцех – наречений видний, багатий. Шлюб цей для нього вже другий: ще 16-річним підлітком його одружили з на декілька років старшою Агнєшкою з помітного роду Грохольських. Швидше за все, перша дружина невдовзі померла. Юнак одружується вдруге. З Домінікою матиме трьох дітей: Людвіка, майбутнього старосту червоногрудського та маршалка шляхти Кам’янецького повіту (1762-?), бравого вояку Піуса (1767-1821) та доньку Гелену (1770-?).
Є діти – треба землі, потрібно маєтки. Войцех Раціборовський докуповує в полковника Грибовського подільські села Вишнівчик і Завадівку. Лісоводи дістаються старшому сину, Людвіку. Дружиною в нього графиня Олександра з роду Бр(ж)остовських (близько 1780 – 21 січня 1864). (Є непідтверджені дані, що графиня була другою дружиною, а перший шлюб Людвік брав з Анною Граб’янкою). Пара матиме двох доньок – волооку красуню Наталію (1810-?), яка так і не вийшла заміж, та на п’ять років старшу Людвіку (1805-1866), дружину колекціонера і мецената Марцелія Журовського (1 липня 1796 – 19 жовтня 1872). Марцелій розводив породистих коней і мав у тому успіх. Правда, мешкати волів не у Лісоводах, а у Іванківцях під Бердичевом.
Десь у часи Людвіка Раціборовського, наприкінці XVIII ст., в Лісоводах і зводять суворий у своїй простоті та не дуже пропорційний палац. Класицизм як він є: портик із чотирма колонами, два поверхи, парковий фасад – на високому підмурку, бо палац розміщений на горбку.
Про інтер’єри садиби відомо мало. Всі репрезентаційні (призначені для прийому гостей) приміщення – салони, бальна зала – були досить великими. Підлога була паркетна. Праворуч від холу-вестибюлю розміщувалася бібліотека, далі були спальня та вбиральня. Ліворуч – малий салон і ще одна спальня. Великий салон був цікавим у плані: восьмикутним, з дубовим паркетом і білими стінами. Далі розташовувалися житлові кімнати господарів, а з іншого боку – велика їдальня. В північно-східному крилі була лише велика бальна зала. Там і нині якесь велике приміщення, хто-зна яке – колишній спортзал?
Що за класицистична резиденція без парку? Парк у Лісоводах був площею в кілька га. Нині на більшій його території стоять корпуси аграрного ліцею. Ані липової, ані каштанової алеї навколо палацу не збереглося. Найбільша частина парку тягнулася на південь від панського будинку до ставка. До невеличкого острова на ньому вів легкий місток. На острові вирощували квіти.
Серед колег-шляхтичів Раціборовські мали славу добрих господарників. Їхні маєтки приносили дохід, тут грамотно розвивали сільське господарство. Польський дослідник садиб Роман Афтаназі припускає: оскільки палац весь час перебував у руках однієї дуже заможної родини, в Лісоводах мало б бути багато старовинних меблів і картин італійських та фламандських майстрів. Стару картинну галерею в Іванківцях, де мешкав Марцелій, після його смерті розділили на дві частини. Половина потрапила в Лісоводи, інша – у Маків, про який невдовзі. А самі Лісоводи дістаються синові Марцелія та Людвіки – Євгеніушу Журовському (7 листопада 1826 – 2 травня 1913). Він рано бере шлюб із заледве 16-річною Цецилією з Стемпковських на Несвіжу (1835-1924) гербу Сухекомнати. У Лісоводах народжуються їхні діти: доньки Людвіка (1858-1907), Марія (1870-1927) й сини Ігнацій Марцелій Олександр (1859-1943) і Альфред (1869-1949). Всі вони теж стають багатодітними батьками.
Головними реліквіями палацу вважалися кришталевий келих, подарований останнім польським королем Станіславом Августом Понятовським київському воєводі Юзефу Стемпковському, та золотий кубок авторства данцігського майстра Йоганна Готфріда Шляубітца. Вони дісталися у спадщину Цецилії Журовській. 1987 р. келих було подаровано музею в польському місті Ясна Гура. Кубок же нині в Оттаві у спадкоємців Журовських.
Останнім власником садиби в Лісоводах був випускник Ягеллонського університету Альфред Журовський, який купив також маєтки в Макові та Шатаві й став одним із найбільших подільських землевласників. На початку ХХ ст. життя родини Журовських сконцентрувалося навколо Макова. У Лісоводи родина приїжджала лише час від часу.
За матеріалами книги Ірини Пустиннікової «Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами України»
Фото із проекту Максима Рітуса “Спадщина” і сайту podolyanin.com.ua
Фото
